Аудіогід Ват Пханан Чоенг (Wat Phanan Choeng)

Поза островом Аюттхая, на південно-східному березі, саме там, де Па Сак впадає в Чао Прайю, здіймається Ват Пханан Чоенг (วัดพนัญเชิง). Він не належить до краєвиду руїн, що лишила стародавня столиця: це живий храм із ченцями, пахощами, моряками, що моляться, і парами, які просять дітей. І він береже парадокс календаря: його великий Будда старший за місто, що його оточує.

Історія Ват Пханан Чоенг починається раніше, ніж історія Аюттхаї. Хроніка Луанга Прасоета датує зображення Пхра Пханан Чоенг 1324 роком, 686-м за ерою Чула Сакарат, за 26 років до того, як король У-Тхонг заснував столицю 1351 року; усе вказує на попереднє поселення на цьому березі. Не всі джерела збігаються: деякі довідкові праці відносять Будду до 1334 року, а 1324-й залишають для будівництва храму, а інша, оспорювана традиція приписує зображення королю Наресуану, який нібито замовив його монським майстрам під назвою Пхра Боромтраілокнат. Близько 1690 року мандрівник Кемпфер також описав його як монську роботу. Навіть назва храму не має ясного походження: одне пояснення виводить її з кхмерської, де чоенг означає «стопа», через схрещені ноги Будди; інше пов’язує її з легендою про принцесу.

Відтоді храм бачив, як історія міста пливе річкою. 1575 року флот камбоджійського короля Баром Річеа I з Лонгвека сховався біля монастиря, перш ніж його відбили гарматним вогнем, а 1585 року кхмерське військо отаборилося поблизу. Король Монгкут (Рама IV) звелів відновити зображення цілком у середині XIX століття й дав йому офіційну назву Пхра Пхутхха Траіраттана Наййок; 1 квітня 2024 року король Ваджиралонгкорн і королева Сутхіда очолили тут церемонію до його 700-річчя.

Архітектура Ват Пханан Чоенг розподілена між кількома залами. Велика віхара, зовні оточена барельєфами Рамакієну, відкривається великими різьбленими дерев’яними дверима з квітковими мотивами, божествами й міфічними тваринами, а всередині її стіни пробиті сотнями ніш із маленькими буддами. На півночі інша зала поєднує сидячого Будду з розписами в китайському стилі; убосот, зала висвячення, збирає три зображення, а біля води здіймається китайське святилище принцеси Сої Док Мак.

Щоб дізнатися, що подивитися у Ват Пханан Чоенг, аудіогід проводить ним за п’ять зупинок і 40 хвилин, від берега злиття до внутрішнього простору убосота. Нитка, яка їх поєднує, одна: це не місце, яке згадуєш серед руїн, а храм, що прийшов раніше за місто, бачив його падіння й досі молиться біля річки.

Приблизно за 1,6 км на схід Ват Яй Чай Монгкхон — інший діючий монастир, чиї ченці спускаються процесією сходами своєї великої чеді. А вже на острові Ват Махатхат був резиденцією Верховного патріарха до кінця королівства.

Берег, де висадилася принцеса

Берег злиття

Коротко про цю зупинку

Маршрут починається на березі, навпроти місця, де Па Сак впадає в Чао Прайю. Тут була стара пристань порома до Хуа Сарапха, і звідси храм читається таким, яким був століттями: місцем прибуттів водою. Цією ділянкою 1575 року піднявся флот Баром Річеа I, короля Лонгвека в Камбоджі, який сховав його біля монастиря, перш ніж гармати форту Най Кай змусили його відступити.

Найвідоміше прибуття, однак, належить легенді. За переказом, записаним у Хроніці Півночі (Пхонгсаватан Нуа), китайська принцеса Сої Док Мак приплила річкою, щоб вийти заміж за короля Сай Нам Пхуенга. Образившись, що король не вийшов її зустріти на березі, вона померла на своєму човні, затримавши подих, і король звів храм на місці її кремації.

На протилежному березі видно квартал, у назві якого живе кораблетроща: Сампхао Лом, «де потонули джонки». Розповідають, що після похорону принцеси китайці, які її супроводжували, пробили днища власних суден, щоб померти разом з нею. Є менш романтичне пояснення: на злитті вода тече швидко й повно, недосвідчений лоцман міг перекинутися, а нижче за течією, перед Ват Кай Тіа, знаходили рештки потонулих суден. Біля річки аудіогід ставить обидві версії топоніма віч-на-віч.

Слухати цю зупинку в додатку

Дзеркала й шовки для китайської принцеси

Святилище Чао Мае Сої Док Мак

Коротко про цю зупинку

Біля води здіймається святилище Чао Мае Сої Док Мак, двоповерхова китайська будівля: нижній поверх присвячений Куань Інь, а верхній — принцесі. Тут пахне пахощами, повно свічок і вотивних підношень, бо сюди приходять просити кохання й дітей, а хто бачить виконання бажання, повертається й залишає шовки, перли та мініатюрні китайські джонки.

До принцеси ставляться майже як до нареченої. Підношення туалетні: шовк семи кольорів, косметика, дзеркала, гребені та щасливі фрукти, як-от апельсини й гранати; виконані обітниці сплачують шаллю сабай чи червоним таїландським вбранням, а іноді й виставою китайської опери. Сусіди повторюють і правило, яке ніхто не наважується порушити: ніколи не вносити в її огорожу свинини. Ця сама китайська громада шанує великого сусіднього Будду під іншим ім’ям, Сам По Конг, покровитель мореплавців; деякі джерела відносять сюди візит адмірала Чжен Хе 1407 року, а інші бачать у цьому зв’язку пізнішу побудову міфу.

У постаті, до якої моляться, подвійна історія. Обидві давні версії збігаються в тому, що Сої Док Мак народилася не від жінки, а від суцвіття арекової пальми, і її ім’я означає саме «гірлянда арекової квітки». Вони розходяться у фіналі: в одній вона помирає юною й бездітною навпроти цієї пристані; в іншій виходить заміж за Пратхума Сурійявонга, короля Інтхапата в Камбоджі, і живе довге життя в оточенні синів і дочок. У святилищі аудіогід розповідає, чому цей другий фінал змінює сенс того, що тут просять.

Слухати цю зупинку в додатку

Золотий велетень, старший за Аюттхаю

Луанг Пхо То

Коротко про цю зупинку

Усередині великої віхари Луанг Пхо То майже повністю заповнює залу. Це сидячий Будда з цегли й розчину, вкритий штукатуркою й позолотою, у позі підкорення Мари. Він сягає приблизно 14 метрів від коліна до коліна і 19 метрів заввишки з вінцем голови, 19,30 до кінчика полум’я, хоча цифри колін різняться за джерелом. Часто на ньому лежить шафранова риза, перекинута через плече.

Цей розмір має дату: хроніка відносить його до 1324 року, до заснування Аюттхаї, а 2024 року король Ваджиралонгкорн і королева Сутхіда відзначили тут його 700-річчя. Обряд, що визначає храм, — одягти велетня в ризу, піднесену вірянами й розстелену на його золотому тілі.

Перед зображенням стоїть стіл з історією за ним. Роками віряни кидали ризи вгору, щоб вони лягли на плечі Будди, переконані, що так справді його одягають. 3 жовтня 2017 року заступник настоятеля Пхра Кху Сутхікітчапхон це заборонив: відтоді промовляють формулу підношення, а ризу залишають на столі, з табличками, що це пояснюють. Того самого дня з віхари прибрали вітрини з амулетами, а зображення китайських богів перенесли до святилища принцеси. Віряна 74 років прийняла це без драми: у дитинстві ніхто ризи не кидав. Біля столу аудіогід пояснює, як виник звичай, який сьогодні виправлено.

Слухати цю зупинку в додатку

Золота гора, що заплакала й розбилася

Стіни з нішами для маленьких будд

Коротко про цю зупинку

На стінах віхари сотні ніш зберігають маленьких будд навколо велетня, і звідти на його обличчя дивишся інакше. 1655 року голландський лікар VOC Гейсберт Гек виміряв 42 фути від коліна до коліна й записав, що це більше схоже на золоту гору, ніж на людську постать.

Ця гора страждала. За переказом, записаним у Кхамхайкан Чао Круна Кхао, перед падінням Аюттхаї під бірманцями 1767 року з її очей полилися сльози, що дійшли до пупа. 21 грудня 1901 року пожежа пошкодила храм і зображення, яке король Чулалонгкорн (Рама V) звелів відновити; роботи закінчилися наступного року. 15 березня 1928 року щоки й нижня щелепа розкололися на шматки, а 1929-го Королівський інститут оплатив ремонт обличчя. Раніше король Монгкут наказав відновити його цілком, 1854 року за більшістю джерел і 1851 року за іншими.

Навіть любов ледь не пошкодила його. Під час Сонгкрану, таїландського Нового року, сусіди приходили обмивати Луанг Пхо То, і в якийсь момент XX століття воду почали лити струменем на зображення так, що пошкодили його. Після реставрації й нового вкриття сусальним золотом відлили репліку: відтоді з віхари на свята виходить копія. Перед стіною ніш аудіогід обходить рани того, хто вижив і здається цілим.

Слухати цю зупинку в додатку

Золото, сховане під штукатуркою

Убосот із трьома зображеннями

Коротко про цю зупинку

Маршрут закінчується в убосоті, залі висвячення, де три будди сидять у тій самій позі підкорення Мари. Довго вони здавалися штукатурними зображеннями, як багато інших, аж поки 1963 року під час чищення штукатурка відпала й під нею з’явився метал.

Одне із зображень виявилося золотим, 145 сантиметрів завширшки і 190 заввишки, а два приписують періоду Сукхотхаї, близько 1357 року. На півночі інша зала, північна віхара, супроводжує свого Будду розписами в китайському стилі, ще одним відгомоном громади, що ділить цей храм.

Зала замикає коло, розпочате у великій віхарі: якщо велетень — той, хто вижив і відновлений шар за шаром, то тут шари ховали протилежне: метал, а в одному випадку золото. Всередині убосота остання зупинка аудіогіда лишає відчуття, що Ват Пханан Чоенг ще не показав усього, що береже.

Слухати цю зупинку в додатку