Королівський храм Аюттхаї
Аудіогід Ват Пхра Сі Санпхет (Wat Phra Si Sanphet)
На місці першого палацу Аюттхаї королі залишили собі каплицю без ченців: три чеді в ряд зберігають їхній прах, а перед ними порожній п'єдестал вказує місце 16-метрового Будди, оббитого золотом, якого грабунок 1767 року перетворив на бронзову грудку.
- 60 хв аудіо
- Королівський храм у руїнах
1448 року король Боромматрайлокканат переселився до нового палацу далі на північ і перетворив павільйони старого, який принц У-Тхонг завершив 1351 року, на священну зону. Так постав приватний храм двору: жоден монах у ньому не жив, а духовних осіб запрошували лише на церемонії, як-от присяга на вірність королівських урядовців. Сьогодні територія вибудована зі сходу на захід, від стовпів великої королівської каплиці 1499 року до трьох однакових дзвоноподібних чеді, які за хроніками звели Рамадхібаді II і його син Боромарача IV для праху трьох королів.
Найбільше, що зберігав храм, — це якраз те, чого бракує. Від 1500 року тут відливали Пхра Сі Санпхетдаян, стоячого Будду заввишки 16 метрів із бронзовим осердям і золотою оболонкою, вагу якої найпоширеніша цифра визначає в 343 кілограми. У квітні 1767 року бірманське військо розплавило його вогнем, щоб забрати метал, і Рама I зрештою поховав його рештки в чеді із зеленої мозаїки у Ват По в Бангкоку. Від пожежі ледве врятувалося дерево: різьблені двері зі сторожами порогу, нині в Національному музеї Чао Сам Прайя, чиє точне походження в храмі досі оспорюють.
Що подивитися
- Три чеді в ряд — Прах трьох королів, вишикуваний зі сходу на захід на одній платформі
- П'єдестал Пхра Сі Санпхетдаяна — Місце стоячого Будди заввишки 16 метрів, оббитого золотом
- Віхан Луанг 1499 року — Королівський неф приблизно 50 метрів без вікон, провітрюваний лише вертикальними щілинами
- Склеп східної чеді — Вісім вкладених одна в одну ступ, знайдених 1932 року
- Мур із зубцями — Маленькі чеді й каплиці з прахом королівської родини вздовж його внутрішнього боку
Усередині колишньої території палацу Аюттхаї простягається Ват Пхра Сі Санпхет (วัดพระศรีสรรเพชญ์), цегляна рівнина, що була приватним серцем королівства. Це не був звичайний монастир: жоден монах у ньому не жив. Це була каплиця королів, місце, де придворні присягали на вірність і де зберігався прах королів та членів королівської родини. Значну частину його історії розповідають тим, чого вже немає.
Історія Ват Пхра Сі Санпхет починається з палацу. Принц У-Тхонг, засновник Аюттхаї, завершив на цій ділянці свою резиденцію 1351 року; 1448 року король Боромматрайлокканат переселився до нового палацу на півночі й перетворив старі павільйони на священну зону, Путтхават. У даті походження є нюанси: хроніки згадують підношення в монастирі Пхра Сі Санпхет після ангкорського походу 1431 року, що припускає: храм існував ще до цього перетворення. 1638 року голландський купець Єремія ван Фліт записав, що книги законів і віри, складені самим У-Тхонгом, ще зберігалися в «найпрекраснішому храмі короля», який він назвав Ват Сісерпут. Від тієї початкової бібліотеки на території не лишилося й сліду.
Архітектура Ват Пхра Сі Санпхет читається як послідовність. На сході — руїна Віхан Луанг, королівської каплиці 1499 року, з рядами цегляних стовпів, деякі з капітелями у формі лотоса. Усередині — п’єдестал, де стояв Пхра Сі Санпхетдаян, стоячий Будда заввишки 16 метрів, що запозичив ім’я у храму. Далі, на прямокутній платформі, — три дзвоноподібні чеді, кожна з чотирма виступними портиками, увінчаними мініатюрною копією самої себе, і кільцем колонок, сао хан, що тримає шпиль: риса, властива стилю Аюттхаї. Між ними виглядають квадратні основи мондопів, а на заході — хрестоподібний у плані прасат, доданий за правління Нарая. Усе замикає високий цегляний мур із зубцями.
Катастрофа настала у квітні 1767 року, коли бірманське військо пограбувало й спалило храм. Лише східна чеді лишилася стояти; дві інші відбудували, а 1956 року Департамент образотворчих мистецтв відновив усі три. Дві великі каплиці так і не відтворили.
Щоб дізнатися, що подивитися у Ват Пхра Сі Санпхет, аудіогід проводить ним зі сходу на захід за чотири зупинки і 60 хвилин, від чола королівської каплиці до муру, що замикав життя двору. Нитка, яка їх поєднує, — парадокс: найбільше, що зберігала ця територія, — якраз те, чого бракує.
По той бік Кхлонг Са Буа, навпроти колишнього палацу, Ват На Пхра Мен зберігає недоторканим інтер’єр тогочасного храму, а на західному березі Чао Прайї Ват Чайваттханарам був місцем королівських похоронів.
Палац, що став каплицею для одного вірянина
Руїна Віхан Луанг
Коротко про цю зупинку
Маршрут починається на східному краї Віхан Луанг, великої королівської каплиці. Від неї лишився видовжений план із рядами цегляних стовпів і стінами, пробитими вертикальними щілинами. Збудована 1499 року за Рамадхібаді II, вона мала приблизно 50 метрів в одинадцяти прольотах по 4,6 метра і не мала вікон: лише ті щілини, що давали вентиляцію й розсіяне світло всередині.
Під цими фундаментами стояв палац, який У-Тхонг завершив 1351 року. Коли Боромматрайлокканат 1448 року переселився до нового палацу на півночі, ділянка стала священною, а храм — приватною каплицею королів на території палацу. Жоден монах тут не жив; духовні особи приходили лише на запрошення, на церемонії на кшталт присяги на вірність королівських урядовців.
Ця умова храму без чернечої громади пояснює масштаб і стриманість місця: величезний неф, задуманий для двору, а не для життя монастиря. З чола каплиці аудіогід відтворює, як читався цей простір, коли мав дах, і хто мав право в нього входити.
Порожній п’єдестал золотого Будди
П'єдестал Пхра Сі Санпхетдаяна
Коротко про цю зупинку
Усередині королівської каплиці лишається п’єдестал, на якому стояв Пхра Сі Санпхетдаян, із залишками штукатурки, де розрізняється частина лев’ячої лапи. Нагорі нічого немає. Від 1500 року Рамадхібаді II звелів відлити для цієї каплиці стоячого Будду заввишки 16 метрів на п’єдесталі завдовжки 8 метрів, із головою в 2 метри й грудьми завширшки 5,5 метра. Він мав бронзове осердя приблизно 64 тонни й золоту оболонку, а на виготовлення пішло понад три роки.
Кількість золота залежить від джерела: 343 кілограми за найпоширенішою цифрою, 346,5 у Музеї Муанг Боран і близько 171 у королівській хроніці. Не збігаються й французькі мандрівники XVII століття: Ніколя Жерве описав зображення сидячим зі схрещеними ногами, а Ґі Ташар — стоячим, з головою, що торкається стелі. Обидва повідомляють, що його відлили тут-таки, а каплицю звели навколо пізніше, і ця версія суперечить хронікам.
У квітні 1767 року бірманське військо розплавило вогнем золото, що його вкривало, і забрало все; від зображення лишилася безформна бронзова грудка. Король Рама I перевіз ці невідновні рештки до Бангкока й поховав їх у Пхра Чеді Сі Санпхетдаян, чеді із зеленої мозаїки заввишки 45 метрів у Ват По, де вони й нині. Це був не єдиний велетень храму: на північ від королівської каплиці Віхан Пхра Локанат зберігав стоячу фігуру приблизно 10 метрів, яку Рама I також забрав до Бангкока, звелів відремонтувати й установив у тому самому Ват По під назвою Пхра Буддха Локанат. Перед п’єдесталом аудіогід простежує слід обох колосів до спільного місця призначення.
Три чеді, три королі й пограбований склеп
Три чеді в ряд
Коротко про цю зупинку
На прямокутній платформі зі сходу на захід вишикувані три чеді, однакові, з портиками, увінчаними мініатюрними чеді, і кільцем колонок, що тримає кожен шпиль. Цей ряд працює як цегляне генеалогічне дерево. За хроніками, 1492 року Рамадхібаді II звів східну для праху свого батька Боромматрайлокканата, а центральну — для праху старшого брата Боромарачі III. Західну збудував Боромарача IV, що правив у 1529–1533 роках, для праху самого Рамадхібаді II, короля, який звів дві інші.
Це датування не закрите. Історик мистецтва Пірія Крайрікш зауважує, що плани й види XVII століття, як-от Вінгбонса й Кемпфера, не показують цих дзвоноподібних чеді, і приписує їх повній оновлювальній перебудові, яку король Боромакот розпочав з 1742 року. Певно лише те, що після 1767 року стояла тільки східна чеді, що дві інші відбудували, а Департамент образотворчих мистецтв відновив усі три 1956 року.
Під ними точилися тихі перегони. За правління Рами V розкопали камери чеді й дістали зображення Будди та велику кількість золотих предметів, а шукачі скарбів і далі кружляли навколо території. Коли Департамент образотворчих мистецтв почав розкопки 1932 року, він робив це, щоб захистити те, що ще лишалося під землею. У склепі східної чеді він знайшов ступу, складену з восьми ступ, вкладених одна в одну; зовнішня була зруйнована, а інші сім експонуються в Національному музеї Чао Сам Прайя. Перед рядом чеді аудіогід розповідає, хто першим дістався до цих королівських гробниць.
Мур із зубцями й таємниці двору
Периметральний мур і похоронні каплиці
Коротко про цю зупинку
Маршрут закінчується біля західного муру території, високого цегляного огородження із зубцями. Уздовж його внутрішнього боку тягнуться маленькі дзвоноподібні чеді й каплиці, де зберігали прах членів королівської родини. Брами мали власні імена: південна була Прату Бовон Німіт, «Брама Щасливої Прикмети», а західна, Прату Чонг Кхут, виходила до Тамнак Суан Кратай, «Королівського павільйону Саду зайців».
Між цими мурами відбувалися придворні сцени з наслідками. 1611 року, під час заколоту японських купців, які увійшли до палацу, король Сонгтхам слухав ченців у павільйоні Чом Тхонг храму, і вісім ченців із Ват Праду Сонгтхам вивели його звідти на очах у японців. Роками пізніше, за правління Прасата Тхонга (1629–1656), принц Атхіттайявонг, син Сонгтхама, сів на мур біля великої каплиці й не зійшов, коли проходив король: його позбавили рангу й вислали жити в бамбуковому будинку біля Ват Тха Сай.
Храм має й живе продовження. Ват Пхра Сі Санпхет слугував взірцем для храму Смарагдового Будди (Ват Пхра Сі Раттана Сатсадарам) Великого палацу в Бангкоку, іншого палацового храму без постійних ченців. Біля муру остання зупинка аудіогіда перекидає міст між цією каплицею в руїнах і її копією, що стоїть.
