Аудіогід Ват Махатхат (Wat Mahathat)

За кілька кроків від Великого палацу Аюттхаї Ват Махатхат (วัดมหาธาตุ) був монастирем Великої реліквії: храмом королів і резиденцією Верховного патріарха міського ордену Хамаваси до кінця королівства. Щороку король прибував сюди королівською процесією на Катхін, підношення одягу ченцям. Від того релігійного серця лишилися цегляні стіни, галерея безголових будд і порожня платформа, на якій здіймалася вежа заввишки близько 50 метрів.

Історія Ват Махатхат починається з реліквійника. Найпоширеніше прочитання відносить початок приблизно до 1374 року, 736-го за ерою Чула Сакарат, коли король Боромарача I звелів звести на схід від палацу Пхра Сі Раттана Махатхат, а завершення — до Рамесуана, який 1384 року розбудував його до великого храму. Джерела розходяться: хроніка Луанга Прасоета називає 1374 рік і Боромарачу I; пізніші версії Королівських хронік приписують роботу Рамесуанові 1384 року, а ця дата не збігається з його правлінням (1388–1395), і голландець Єремія ван Фліт 1640 року відніс її до У-Тхонга, Рамадхібаді I. За переказом, Рамесуан зберігав обітниці в павільйоні Мангкхалапхісек, коли побачив на сході реліквію Будди, що чинила диво; він вийшов у паланкіні, наказав забити кілки, щоб позначити місце, і звів там реліквійник у 19 ва із завершенням у дев’ять гілок у 3 ва.

Храм був також вітриною переможеної імперії. За документованим переказом, близько 1431 року король Боромарача II здобув Ангкор, кхмерську столицю, звелів вирвати з його храмів священні зображення биків, левів та інших істот і, повернувшись в Аюттхаю, піднести їх у дар, частину у Ват Махатхат, а частину у Ват Пхра Сі Санпхет. 1595 року торговець дорогоцінним камінням із Брюгге Жак де Кутр описав у храмі, що, імовірно, був цим, бронзові постаті зі зріст людини, притулені до стіни й привезені з зруйнованого міста в Камбоджі, яке тубільці називали «Ангуор». Голландці XVII століття знали його як Ноппхатхат, Наппетат чи Наппетадт, а ще ходила назва Ват На Па Тхан, яку сіамський принц Прісданг, уже монах на ім’я Джинаварават, пояснив як «монастир навпроти вугільного кварталу»: Па Тхан був кварталом вуглярів.

Архітектура Ват Махатхат упорядкована навколо центрального пранга, оточеного квінкунксом чотирма меншими прангами в кутах платформи й замкненого клуатром сидячих будд, здебільшого безголових. На сході лежить Віхара Луанг, велика королівська зала зібрань; на заході — убосот, зала висвячень, оточена внутрішнім муром і каменями бай сема, що позначають священний простір. Посольство з Цейлону, яке відвідало храм 1750 року, за правління Боромакота, залишило опис основи реліквійника, оточеної скульптурами левів, ведмедів, лебедів, павичів, кіннар, биків, вовків, буйволів і драконів — істот міфічного лісу Хімапхан. А на території зберігся витвір, якого немає більше ніде в Аюттхаї: восьмигранна чеді з чотирьох ступінчастих ярусів, увінчана невеликим прангом.

Щоб дізнатися, що подивитися у Ват Махатхат, аудіогід проводить територією за чотири зупинки і 60 хвилин, від голови Будди між коренями до королівської зали, основи центрального пранга й малого пранга на північному заході. Нитка, яка їх поєднує, одна — парадокс: святиню королів сьогодні читаєш у порожній цегляній основі, а справжній скарб завжди був унизу, а не вгорі.

З іншого боку вулиці Ват Ратчабурана тримає на ногах найцілісніший пранг острова з власним склепом, пограбованим 1957 року, а на західному березі річки Ват Чайваттханарам — це храм-гора Прасата Тхонга, того самого короля, який 1633 року відбудував тут великий пранг. Поза островом, біля злиття Чао Прайї та Па Сака, Ват Пханан Чоенг береже сидячого 19-метрового Будду, старшого за саме місто.

Голова Будди в обіймах дерева

Голова Будди між коренями

Коротко про цю зупинку

Поруч із невеликою віхарою-супутницею священна смоковниця (Ficus religiosa) тримає між повітряними коренями голову Будди з пісковику доби Аюттхаї. Місце огороджене, і біля дерева завжди стоїть охоронець: найвідоміший образ храму розглядаєш із певної відстані, коли спокійне обличчя визирає з-посеред плетива коренів.

Про те, як вона там опинилася, ходить кілька версій. Народні говорять про злодія, що сховав її й ніколи не повернувся, або про жертву бірманського грабунку 1767 року. Задокументоване пояснення прозаїчніше: близько 1968–1970 років, під час реставрації, робітник забрав її з ділянки, яку мали відновлювати, і залишив біля підніжжя цієї смоковниці, чиє коріння поступово її обплело; місцевий охоронець відносить її сюди понад 50 років тому. Дерево не зупинилося. Між 2017 і 2018 роками коріння просунулося по голові ще на 0,5–2,5 сантиметра, і персонал Історичного парку стримує його ріст синтетичними засобами, щоб воно не поглинуло її цілком.

Перед нею діє і жест поваги. Таблички просять відвідувачів присісти чи стати навколішки, щоб сфотографувати її, аби власна голова ніколи не була вище за голову Будди; стояти над нею вважається непошаною. Саме тут аудіогід відділяє легенду від історії в тому, як ця голова опинилася між коренями.

Слухати цю зупинку в додатку

Королівська зала, де змовлявся монах

Віхара Луанг

Коротко про цю зупинку

На схід від пранга простягається підвищена платформа Віхара Луанг, великої королівської зали зібрань приблизно 40 на 20 метрів. Лишилися п’єдестал головного Будди й відтинки стін із фальшивими вікнами. Це був монастир королів і Верховного патріарха, за кілька кроків від Великого палацу, той, що щороку приймав королівську процесію Катхін.

Це й місце темного епізоду, який історія оспорює. За переказаним оповіданням, 1611 року монах здійснив із цього храму державний переворот. Принц Сі Сін, висвячений 1602 року й ставший шанованим ученим Пхра Пхімон Тхамом, зібрав своїх прихильників у Ват Махатхат; його люди звалили Браму Доброї Долі, увійшли до палацу й схопили одноокого короля Сі Саовапхака, якого стратили сандаловою булавою у Ват Кхок Прайя. Монах зійшов на трон як король Сонгтхам.

Стіни замикають сцену. Під час падіння Аюттхаї 1767 року бірманський напад підпалив монастир, хоча інше джерело стверджує, що храм здебільшого витримав пожежу, а видимі руїни походять переважно з кінця XVII і XVIII століть. Потім упродовж поколінь він лишався відкритим для грабунку й нелегальних розкопок: під п’єдесталом головного Будди Департамент образотворчих мистецтв знайшов шурф грабіжників, які потай докопали до двох метрів углиб, копали ще два й натрапили на п’ять невеликих глиняних посудин, повних тонких золотих пластин із різними постатями. На цій платформі аудіогід відтворює змову, що привела монаха від ряси до корони.

Слухати цю зупинку в додатку

П’ятдесят метрів вежі, яких уже немає

Основа центрального пранга

Коротко про цю зупинку

У центрі території симетрична платформа з латериту й цегли з сходами з чотирьох боків — усе, що лишилося від центрального пранга. Його втрачений розмах стає зрозумілим, якщо глянути на інший бік вулиці, де пранг Ват Ратчабурана досі стоїть: тут, на цій основі, була вежа заввишки близько 50 метрів, спадкоємиця реліквійника, який Боромарача I звелів звести близько 1374 року й який завершив Рамесуан.

Це історія вежі, що падала двічі. 1631 року, на третій рік правління Прасата Тхонга, за Єремією ван Флітом, високий золотий пранг у кхмерському стилі обвалився раптово, без бурі, грому чи блискавки; під час відбудови посеред дощу завалилися й бамбукові риштування, а віщуни зберігали лиховісні прикмети в таємниці. Королівські хроніки відносять це перше обвалення раніше, до правління Сонгтхама. Чого не заперечує ніхто, то відповіді: 1633 року Прасат Тхонг відбудував його вищим за оригінал, який вважав надто присадкуватим. Нова вежа сягнула 1 сена і 5 ва, близько 50 метрів, із шестиметровим металевим шпилем нагорі, а роботи тривали дев’ять місяців.

Друге падіння було остаточним. 25 травня 1904 року, о п’ятій ранку, головний пранг обвалився на рівні ніш, а 1911 року, за Рами VI, остаточно розсипався. Джерела датують цей кінець по-різному, між правліннями Рами V та Рами VI, і послідовність 1904 і 1911 років узгоджує обидва. Його ніколи не відбудовували. Біля підніжжя кількох сходинок, що лишилися, аудіогід вимірює вежу, якої бракує.

Слухати цю зупинку в додатку

Золотий склеп під порожньою основою

Північно-західний малий пранг

Коротко про цю зупинку

У північно-західному куті платформи збереглися рештки одного з менших прангів, що оточували центральний, того, на якому ще є сліди настінних розписів ранньої доби з рядами будд. Звідси погляд повертається до порожньої основи й до того, що ховалося під нею.

1636 року Єремія ван Фліт записав народне прислів’я: багатствами, закопаними під зображеннями Будди у Ват Махатхат і Ват Пхра Сі Санпхет, можна було б відновити зруйноване королівство. Три століття потому, 1956 року, робітники Департаменту образотворчих мистецтв ломом і кошиком викопали вузький шурф до головного склепу, 17 метрів під прангом, світячи ліхтарем і спускаючи гілки гуави, щоб ворушити повітря. Першим з’явився лев із суцільного золота у посудині у формі риби. 30 серпня 1956 року відкрили порожнистий кам’яний стовп заввишки 3,20 метра: усередині були вкладені одна в одну ступи зі свинцю, срібла, сплаву наг і кришталю з гранатами, смарагдами й рубінами та крихітна золота скринька з реліквіями завбільшки з третину рисового зерна, що зберігалися в сандаловій олії. Сьогодні вони перебувають у Національному музеї Чао Сам Прайя.

Серед предметів склепу знайшлася й олов’яна пластина з написом: присвята заслуг подружжя, Пхо Ай і Мае Чао, які у 75 років звеліли відлити стільки обітних зображень Будди, скільки днів прожили, «двадцять сім тисяч п’ятсот днів», що трохи більше за справжню цифру. Біля північно-західного пранга остання зупинка аудіогіда спускається до цього склепу, де золото королів ділило простір із лічбою днів безіменного подружжя.

Слухати цю зупинку в додатку