Аудіогід Селище олійного живопису Дафень (Dafen Youhuacun)

На околиці Шеньчженя, біля Буцзі, селище олійного живопису Дафень (大芬油画村, Dafen Youhuacun) займає заледве 0,4 км². На цьому просторі нині зосереджено понад 1200 галерей і близько 8000 фахівців з живопису, 20 000, якщо рахувати сусідні квартали, з виробництвом на 3500 мільйонів юанів 2025 року. Трохи понад три десятиліття тому це було селище хакка роду У; з 1989 року воно стало найбільшою у світі фабрикою олійних картин, де тисячі художників вручну й серіями копіювали соняшники, пейзажі та Мони Лізи на експорт. Нині близько 400 резидентів-митців уже підписують оригінальні роботи.

Історія селища олійного живопису Дафень починається з переїзду й розповідається по-різному. Гонконзький торговець Хуан Цзян говорив про 26 учнів і шалену оренду в особливій зоні як причину переїзду; інші розповіді згадують з десяток чи два десятки з гаком художників і пояснюють це прикордонним контролем, що не давав художникам з материка дістатися до майстерні. Одна з таких розповідей, спірна, описує селище приблизно з трьохсот мешканців, де з настанням ночі собаки не переставали гавкати й ніхто не наважувався вийти з дому; з близько шістдесяти учнів, що прибули, лише двадцять нібито витримали. Назва теж не має однієї історії: написання 大芬, «великий аромат», закріплене з доби Цзяцін (1796–1820), але Хуан Цзян розповідав, що 1989-го його називали 大粪村, «селище гною», за бруд, і це прізвисько також ходить як народна традиція.

Його вагу на ринку мистецтва вимірюють цифрами, які не завжди сходяться. Задокументовано, що 2005 року торгівля олійними картинами селища досягла 279 мільйонів юанів. Частка ринку, натомість, ходить у несумісних версіях: 70 % олійних картин, проданих у Європі та Північній Америці й зроблених у Китаї, і 80 % із них вийшли з Дафеня; 60 % усіх нових олійних картин у світі на піку; або 70 % продажів багатьох західних ринків близько 1999 року. Цифра «понад 10 000 мільйонів» намальованих копій неправдоподібна. У 2005–2007 роках німецький фотограф Міхаель Вольф знімав копіїстів, що позують у завулках з їхніми Гоппером, Ліхтенштейном, Гокні чи Мони Лізами; у майстернях «Соняшники» Ван Гога йшли по 7 доларів, бо ціну рахували за розміром полотна й витраченою фарбою, а у своїй книжці Real Fake Art (2011) він надрукував перед кожним портретом ціну копії. Копіювання має й сіру зону: офіційна норма обмежує його творами митців, що померли понад п’ятдесят років тому, але в Дафені копіювали роботи Джорджії О’Кіф, яка померла 1986-го, і живих митців, як-от Юе Міньцзюнь чи Фернандо Ботеро.

Щоб знати, що подивитися в селищі олійного живопису Дафень, не обмежуючись вітринами: поміж галереями й орендними будинками вціліли низькі будиночки й родовий зал первісного селища хакка; Sunrise Art Center займає колишній триповерховий будинок хакка із сірої цегли й темної черепиці, який пошкодив тайфун і який художник Чень Цючжі 2006 року відреставрував як галерею з подвір’ям. Оновлення 2021–2023 років розсіяло по стінах і брандмауерах муралі, а кілька відкритих студій дозволяють недосвідченим відвідувачам скопіювати картину під керівництвом художника, туристичне продовження старого ремесла. Архітектура селища олійного живопису Дафень вінчається його музеєм, чий фасад креслить план самих завулків.

Аудіогід проводить селищем чотирма зупинками й годиною оповіді: від вхідної вивіски до вулиці галерей, майстерень завулків позаду й площі музею. Нитка одна: ці вулиці були конвеєром картин, і ремесло копіювати вручну, поштучно й до світанку — це те, що нині дозволяє деяким мешканцям нарешті підписати власну роботу.

Та сама логіка копіювання й потокового виробництва рухала прилавками Хуацянбея, а старий сільський ринок, що дав ім’я місту, нині пішохідна вулиця Дунмень.

Торговець, що втік від другого кордону

Dafen Oil Painting Village (大芬油画村)

Коротко про цю зупинку

Вхід з Бушацької дороги позначений вивіскою 大芬油画村 і, ліворуч від неї, монументальною скульптурою, що править за першу раму місця. Перші два ієрогліфи зберігають історію селища: засноване на початку династії Цін родом У, з переважно хакка населенням, воно писалося 大分, «велика розділеність», аж у добу Цзяцін (1796–1820) прийняло нинішнє написання, 大芬, «великий аромат».

До реформ Дафень був групою мешканців Буцзі, що опинилася поза другим кордоном, внутрішньою межею, що відділяла Особливу економічну зону Шеньчжень від решти території. У цьому ключ до всього. Хуан Цзян, який 1984 року відкрив у Гуанчжоу майстерню олійних картин на експорт, а 1986-го перебрався до Шеньчженя, мав свою першу майстерню всередині зони, в Хуанбейліні. Приблизно за три роки художники, що приїздили з материка, ледве могли пройти контроль, а оренда стрибнула до 4000–6000 юанів на місяць.

1989 року він оселився в Дафені з 26 учнями, за його власною версією: тут 1000 юанів орендували 250 м² першого поверху. Біля входу мистецька площа з його іменем нині об’єднує 23 галереї й крамниці оригінальних робіт приблизно на 1200 м². Перед вивіскою оповідь розповідає, як внутрішній кордон вирішив, де народиться найбільша у світі фабрика картин.

Слухати цю зупинку в додатку

Соняшники на конвеєрі

Вітрини з копіями на головній вулиці

Коротко про цю зупинку

Головна вулиця — низка вітрин упритул: копії Ван Гога, Моне чи Мони Лізи поруч із пейзажами, портретами й абстракціями на замовлення, з рамами й полотнами, що виходять на тротуар. Кожна з тих картин — спадкоємиця фабрики без машин. На початку 1990-х майстерня Хуан Цзяна об’єднувала близько 200 художників, багато з яких були дітьми місцевих селян, що покинули рисове поле, аби навчитися малювати. Організована як конвеєр на кшталт фабрик особливої зони, вона виробляла щонайменше 100 000 олійних картин на місяць, із замовленнями понад 100 000 картин за раз; у 1990-х зразок, надісланий до Walmart, приніс замовлення на 50 000 картин, які треба було здати за чотирнадцять днів.

Цех береже один епізод як засновницький подвиг. Розповідають, що в квітні 1992 року французький клієнт замовив 360 000 картин з терміном у півтора місяця та штрафом за прострочення. Хуан розподілив своїх двадцять із чимось художників за мотивами: одні малювали лише небо, інші гори, ще інші воду, а ще інші дерева, кожен повторюючи завжди те саме. Коли покупець приїхав оглянути товар, результат здався йому що вийшов із копіювального апарата, і він лишився задоволений.

Масштаб сягнув далеко. 2005 року торгівля олійними картинами Дафеня склала 279 мільйонів юанів, а на Шанхайському Експо 2010 фасадом павільйону Шеньчженя стала гігантська Мона Ліза, складена з 999 олійних картин, намальованих вручну 507 художниками селища. Перед вітринами аудіогід відтворює, як малюється пейзаж двадцятьма руками.

Слухати цю зупинку в додатку

Ван Гог за 28 хвилин, до світанку

Майстерні завулків позаду

Коротко про цю зупинку

За головною вулицею, у завулках Лаовей, старі будинки селища мають вивіски «галерея» чи «студія», сходові прольоти стали майстернями, а художники працюють на табуретах перед дверима. Тут жило ремесло поштучної роботи. Чжао Сяойон, що наприкінці 1996 року прибув із керамічної фабрики, спеціалізувався на Ван Гогу, бо це краще продавалося: за двадцять років він намалював понад 100 000 копій, виконував автопортрет 50 × 60 см за 28 хвилин, а 2004 року перевищив 1000 замовлень на місяць у майстернях, де один малював фон, інший очі, а ще інший вуха. 2014 року поїздка до Амстердама відкрила йому, скільки коштують його картини в інших руках, і, повернувшись, він намалював першу оригінальну роботу.

День мав свій ритм, задокументований традицією майстерень: малювати починали о другій чи третій годині дня і працювали до третьої-четвертої ранку. Уночі кожна студія налаштовувалася на радіопрограму «Нічне небо не самотнє» (夜空不寂寞), призначену для мігрантів далеко від дому, а група Чжао навіть телефонувала на радіостанцію. У роки найбільшої кількості замовлень сім-вісім родичів ділили одну орендовану кімнату, з дошками, прибитими до стіни, і солом’яними матами на підлозі.

Цей мінімальний простір мав різкий кінець. У травні 2017 року уряд Шеньчженя оголосив 148 точок Дафеня «серйозною пожежною небезпекою», і того літа сусідський комітет демонтував позначені майстерні в селищі, де одна кімната слугувала водночас студією й спальнею, а полотна сушилися, підвішені поряд із одягом. У цих завулках оповідь зупиняється на тому, скільки годин сну коштувала кожна копія.

Слухати цю зупинку в додатку

Музей із селищем на фасаді

Dafen Art Museum (大芬美术馆)

Коротко про цю зупинку

Притулений до схилу, Мистецький музей Дафеня — блок сірого бетону від студії Urbanus, відкритий 2007 року після конкурсу. Його фасад накладає сітку вулиць самого селища, повернуту під кутом і викарбувану в прямокутних нішах, задуманих так, щоб художники кварталу поступово заповнювали їх кольором. 2008 року BusinessWeek і Architectural Record обрали його найкращим громадським проєктом на China Awards «Good Design is Good Business». Перед його першим поверхом відкривається громадська площа, оновлена 2023 року водною гладінню, що нагадує колишній водотік Дафеня; музей знову відкрився 25 лютого того року виставкою Джорджо Моранді.

Будівля також є героїнею задокументованого епізоду. 2007 року митець Крістіан Янковскі сфотографував її зали на будові, залишивши порожню стіну в центрі кожного знімка, й передав фото копіїстам селища: вони мали намалювати сцену й повісити на цій стіні картину, яку обрали б, якби керували музеєм. Пізніше куратор самого музею запросив його принести полотна назад, і їх повісили на тих самих уже завершених стінах.

Площа — також місце, щоб зрозуміти зміну курсу. На Кантонському ярмарку восени 2008 року, де Дафень зазвичай укладав контракти на 20–50 мільйонів юанів, селище повернулося майже без замовлень; до 2009 року 70 % бізнесу становив експорт, 30 % — внутрішні продажі, а після кризи співвідношення перевернулося. Нині серед понад 1200 галерей близько 400 резидентів-митців підписують оригінальні роботи. Перед фасадом остання зупинка аудіогіда розповідає, як селище копіїстів навчилося підписувати.

Слухати цю зупинку в додатку